Матеріали для роботи
КАЗКА ПРО ДОБРЕ СЕРЦЕ Ось яка пригода трапилася з маленькою дівчинкою Галинкою. Жила вона у великому красивому селі, і було у неї багато подруг. Дівчатка радо зустрічались і гралися, найчастіше — з улюбленими ляльками, яких вважали за своїх доньок, ходили одна до одної в гості і водили ляльок у дитячий садок. Галинчина лялька звалась Оксанкою - мала гарне золоте волосся, блакитні очі і приємну усмішку на рум'яному личку. Мама вишила Оксанці сорочечку, а Галинка зробила їй віночок з кольорових стрічок. Дівчинка дуже любила свою ляльку і майже не випускала її з рук. Та одного разу, надвечір, мама покликала доньку дивитися цікавий мультфільм. Галинка хутенько побігла до хати й забула Оксанку на подвір'ї. «Мультик» так сподобався Галинці, що вона весь час його згадувала, навіть коли лягала у ліжко. Так і заснула, а лялька лишилася надворі. Прокинулася Галинка вранці - немає коло неї Оксанки. Обшукала весь дім - не знайшла. Вибігла надвір і раптом побачила свою улюбленицю - роздерту, понівечену -біля собачої будки. Це малий Жучок таке накоїв. Цуценя було ще дурненьке і шматувало все. що потрапляло йому в зуби. Схопила Галинка те, що лишилося від ляльки, і голосно заплакала. Аж раптом чує - хтось кличе її. Глянула - стоїть за парканом незнайома бабуся. - Чого ти, дівчинко, плачеш? - запитала стара. - Жучок подер мені ляльку,- крізь сльози відповіла дівчинка. - Я допоможу тобі, - мовила бабуся, вийняла щось із кишені і простягнула дівчинці. Бачить Галинка - це годинник, але якийсь дивний: стрілки в нього як у справжнього годинника, але замість цифр намальовані хатинки і біля кожної - дівчинка з лялькою в руках. Придивилася пильніше - це ж її подружки! І свою хату побачила Галинка, і себе саму впізнала коло неї. - Цей годинник чарівний, - пояснила стара, - Його стрілки спрямовані зараз на твій бу-динок. Це тому, що в тебе горе. Але якщо ти переведеш їх в якесь інше місце, то й своє горе туди передаси. Сказала і зникла. Довго дивилася Галинка на годинник і міркувала, на чий дім перевести стрілки. Потім вирішила - на Настусин. «У неї лялька зовсім стара, та й Настуся найменша серед нас, ще не розуміє, як я», - міркувала дівчинка, переводячи стрілки. І відразу ж її Оксанка знову стала цілісінька. Зраділа Галинка і побігла до Настусі подивитися, що там діється. Але ні? не дійшовши, почула лемент і плач. Настуся сиділа серед двору, тримала в руках роздерту ляльку і голосила, Галинка почала втішати її, але мала нічого не хотіла слухати й заливалася гіркими слізьми. - Стривай, зараз усе буде гаразд, - сказала Галинка, швиденько витягла з кишені годинник і перевела стрілки на Наталоччину хату. «У неї дві ляльки, то нічого, як одна пропаде», - вирішила вона. Настуся, побачивши, що її лялька знову така, як була раніше, почала весело сміятися, а Галинка поспішила до Наталочки. Підійшла до хвіртки - тихо. Зайшла на подвір'я і бачить: сидить тихенько Наталочка під призьбою з роздертою лялькою, і сльози, як горох, котяться з її очей. - Чому ти плачеш? У тебе ж є ще одна лялька, - запитала Галинка. - Я цю найбільше любила, мені її мама на день народження подарувала, - крізь сльози відповіла Наталочка. - А ще я вчора їй нову спідничку пошила... Посиділа Галинка коло подружки, і стало їй сумно на серці. Зрештою зважилася: - Поклади свою ляльку ось на це місце, а сама заплющ очі. Я знаю чарівне слово, і твоя лялька знову стане цілою. Наталочка заплющила очі, а Галинка мерщій перевела стрілки на Надійчину хату. «Вона зовсім не любить свою ляльку, ніколи не милує її», - знову втішила себе. Розплющила Наталочка очі - а її лялька вже ціла. - Ой як добре! — заплескала вона в долоні. - Ти й справді чарівниця! Давай гратися, І дівчатка пішли в садок, де Наталоччин тато зробив гойдалки, поставив маленького столика і лавочки круг нього. Галинка гралася, але в душі шкребло, що й гра не весе-лила. Весь час думала: «Як там Надійка?» Потім сказала, що їй треба йти додому годувати курей, і поспішила до Надійки. На подвір'ї поралася її бабуся. - А де Надійка? - запитала Галинка. - Недужа вона, - відповіла бабуся, - Собака ляльку пошматував, то вона з горя захворіла. 1 їсти нічого не хоче. Ото біда... - І бабуся тяжко зітхнула.
Галинка похмуро вийшла на вулицю і рушила додому. У себе сіла на лавку й поклала на коліна ляльку, яка дивилась на неї блакитними очима і весело всміхалася. - Пробач мені, Оксаночко, - мовила Галинка, звертаючись до ляльки, - але я не можу бути щасливою за рахунок інших. Давай більше нікому не будемо завдавати шкоди. А я тебе любитиму й розірвану, ніколи не забуду тебе. Ти лежатимеш у ліжечку, і всі ляльки приходитимуть до тебе в гості. Дівчинка дістала годинник і перевела стрілки на свою хату. Потім ніжно пригорнула до себе купу шмаття, на яке знову перетворилася лялька, і піднесла руку, щоб жбурнути годинник у бур'ян. Аж тут почула голос старої: - Ну як, Галинко, допоміг тобі мій годинник? - Він поганий, заберіть його! - відповіла дівчинка. Бабуся сховала годинник у кишеню й усміхнулась: - Цей годинник показує, що не можна бути справді щасливим, якщо комусь робиш погано. Ти зрозуміла це і сама свідомо забрала до себе своє горе. Це і є справжня доброта. Ти хороша дівчинка. А за твій добрий вчинок я хочу подарувати тобі радість. Дай мені свою ляльку. Бабуся накрила Оксанку своєю хустиною, а коли зняла, лялька була ціла й зовсім новенька. - Спасибі, бабусю, спасибі! - радісно вигукнула Галинка, пригортаючи Оксанку. - Дякуй своєму доброму серцю, - відказала стара і зникла, ніби її й не було. Запитання до дітей: Навіщо бабуся дала Галинці чарівний годинник? Чому дівчинка вирішила скористатися подарунком? Як ви гадаєте, чи правильно міркувала Галинка, переводячи стрілки? Чим оберталися щоразу для неї дії годинника? Чи подобається вам останній Галинчин вчинок? Чи змогли б ви самі поступитися задля добра іншому? Найгарніша мама. Випало Совеня із гнізда, та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого і питають, дивуючись: - Хто ти такий? Де ти взявся? - Я – совеня – відповідає мале. - Я випало з гнізда. Не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму. - Хто ж твоя мама? – Питає Соловей. - Моя мама – сова. – гордо відповідає совеня. - Яка ж вона? - Питає Дятел. - Моя мама – найгарніша. - Розкажи, яка ж вона? – Питає Дрізд. - У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня. - Ха – ха – ха! – Зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить і мати твоя така ж сама потвора! - Неправда! – Закричало Совеня. – Мама в мене найкраща! Вона в мене – найгарніша! Почула його крик сова, прилетіла потихеньку, взяла совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша. «Відповідь» Одного разу маленьке Курча знайшло великого Півня. - Чому у чаплі довгий дзьоб, а у мене зовсім маленький? – запитало воно. - Відчепися! - Чому в зайця довгі вуха, а в мене навіть малесеньких немає? - Не чіпляйся! - Чому в кішки м’яка гарна шубка, а в мене якийсь жовтий пух? - Відійди, кажу! Замовкни! - Чому навіть маленьке цуценя вміє вертіти хвостиком, а в мене ніякого хвостика немає? - Та відчепися ж ти! – гримнув Півень. - Чому в цапка є гарні ріжки, а у мене навіть поганеньких нема? - Припини! Іди геть! - Усе відчепися…геть…припини! Чому всім маленьким дорослі відповідають на запитання, а ти – ні? - Тому, що ти не запитуєш, а просто всім заздриш! – сердито відповів Півень. І це була чистісінька правда.
